Давайте знайомитись! Нас звати Тетяна та Сергій Зулкарнєєви.
 |
 |
 |
 |
Через деякий час, як і в кожного подружжя, зайшла мова про збільшення сім'ї, тобто дітей, яких хотілось багато, щонайменше троє. А в Тані − цукровий діабет, значить, навіть одна вагітність несе в собі певний ризик.
І тут Сергій підкидає ідею: родити не будемо, давай усиновимо малюка. Таня ідею підхоплює: дійсно, давай спробуємо полюбити цілком чужу людинку; адже своїх власних дітей, всіх рідних любити абсолютно природно, а десь існує він чи вона, яких ніхто ніколи не полюбить….Отже вирішено − всиновлюємо, але Таня наполягає, після цього все ж народимо хоч би одну дитину. Сергій пропонує взяти хлопчика, і тут знов ідея: беремо темношкіре дитя, воно точно нікому непотрібне.
Наступного дня ми виходимо із відділу освіти Галицького району із списком документів на усиновлення, а перед очима фотографія 8-місячного «шоколадного зайця». Але, на жаль, наше рішення налаштовує проти нас всю нашу родину: усиновлення, темношкірого, навіщо?! Проте, ми збираємо документи, чекаємо на довідку про відсутність судимості ЦІЛИЙ місяць. У нас досить парадоксальні порядки щодо усиновлення: ви не побачите дитини, доки не зберете усі документи.
Тому з кульком печива ми їдемо у будинок дитини, заходимо в групу річного віку, пригощаємо діток і бачимо його: червоні повзунки на шоколадному тільці, величезні очі і жодної реакції на нас. Хто він за походженням? Для нас це неважливо
У відділі освіти зрозуміли наше бажання знайомитись з дитиною ближче і дали скерування на відвідування після представлення медичних довідок. Так у нашому житті у 2005 році з'явився Владислав.
Через рік ми усвідомили всі наші почуття до цієї дитини: настільки рідний, що навіть запах свій, здавалось, що кожна клітинка його тіла створена нами. А він ріс ніжним, життєрадісним хлопчиком. Напевно наших почуттів було забагато для нього одного. Хотілось подарувати їх іншим дітям також, а натомість відчути це чудове тепло ТВОЄЇ дитини. І тоді вже Таня сказала: мені страшно родити, раптом Владік лишиться сиротою. Вона навіть не думала, що сиротою може залишитись і народжена дитина. Був лише Владік, найулюбленіший і найрідніший.
І знову документи на усиновлення, тепер вже двох дітей. І перед підписанням останнього документа – рішення опікунської ради про доцільність усиновлення, при обстеженні побутових умов, працівник Шевченківського районного відділу у справах дітей, почувши, що ми хочемо всиновити ще двох, при тому, можливо темношкірих дітей, вона запропонувала форму прийомної сім’ї. І вже через кілька днів ми вирішили познайомитись з дітьми старше 3-х років.
Так ми опинились у дитячому комунальному будинку №1 на Таджицький. Зайшли в групу і побачили Ліку. Ту саму Ліку – «кошку-Лікошку», яку бачили у будинку дитини, коли всиновлювали Влада, яка бігла на зустріч нам кожного разу, як ми приїжджали з Владіком в гості до його колишніх вихователів та дітей, і яку так і не змогли всиновити, так як її мама перебувала у місцях позбавлення волі з періодичними звільненнями і засудженнями знов. Позбавити батьківських прав її було неможливо, оскільки тюрма є «поважною» причиною для того, щоб не цікавитись дитиною. Ось тоді ми до кінця зрозуміли, для кого потрібна прийомна сім’я: для таких як наша Ліка, які так і будуть зростати в інтернатах, поки їхні біологічні батьки будуть влаштовувати своє життя, переїжджати з однієї тюрми в іншу, тощо.
Ми вийшли із приміщення і вже прямували до воріт, обговорюючи можливості створення прийомної сім’ї для Ліки. На подвір’ї гуляли діти. І тут серед дитячих голівок промайнула біла довга коса. Господинею такої краси виявилась відносно доросла для нас 6-річна Ліза.
Ой і намучились ми з оформленням документів для нашої Лізавети! Якщо Ліка «дісталась» нам відносно легко, і 27 грудня як подарунок на третю річницю нашого весілля виконком виніс рішення про передачу 3-річної Лікоши нам у прийомну сім’ю, то за Лізу довелось серйозно повоювати. Кому трималась ця красуня до 6-річного віку без належного юридичного статусу як для всиновлення так і для прийомної сім’ ї , не маючи при тому жодного родича? ЇЇ маму, яка перебувала в розшуку, позбавили батьківських прав лише після того, як ми стали наполягати на створенні прийомної сім’ ї і для Лізи. Так вона отримала статус сироти і в травні 2007 року рішенням Виконкому нам офіційно передали документи на Лізу, яка вже півроку проживала з нами.
Потім, впродовж двох місяців оформлення документів, очікування рішення виконкому, постійні переживання за ще неготову квартиру. 30 листопада нам телефонують з Червонограда: Ігор не підписує заяву-згоду на проживання з прийомними батьками. Хочемо додати, що до того часу нам насилу дозволили взяти Ігоря на осінні канікули, дитині сподобалось, і більше контактувати не давали. Таня дзвонить в кабінет директора і просить дати малому трубку. Він плаче, нічого зрозумілого не говорить, тоді Таня не знаходить нічого кращого як спитати його: “ Ти хочеш, щоб ми зараз приїхали за тобою?” (офіційно передача дитини з документами призначена на завтра, 1 грудня). Зараз 17:00, і їхати вже “ трошки” пізно.Але Ігор ридає в телефон: “ Хочу, мамо, хочу, забери мене!” Приблизно о 18:30 ми з нашим соціальним працівником, в якої вже давно закінчився робочий день, заходимо в інтернат (дякуємо Вам, Ірочка Тріль, за Вашу підтримку, ви завжди поруч, біля нас всіх прийомних батьків). Ігор одразу підписав заяву, але директор інтернату наполягає на тому, що Ігоря ми можемо забрати лише завтра, заповнивши всі відповідні документи. Ще годину тому він пояснював нам, що дитина не хоче нічого підписувати тому що ми не встановили з ним належного контакту. Але ж як? Керівництво інтернату категорично забороняло забирати дитину додому хоча б на вихідні, і тих кілька візитів в інтернат звичайно важко назвати встановленням контакту. Тим не менш потім Ігор розповів, що в Інтернаті дорослі вмовляли його не йти в дитячий будинок сімейного типу, розповідаючи всілякі жахливі історії про долі прийомних дітей, що вселило сумніви в дитячу голову; для працівників інтернату життя Ігоря лише входило у кількість дітей, що впливала на фінансування і робочі місця закладу.
У той самий день ми встигли побувати в будинку дитини, а також “підсунувши” улюбленій кумі Лєні наших трьох дітей (до речі окрема подяка якій за її присутність у нашому житті, для дітей Лєна дійсно рідна людина, її син Нікіта, Танін похресник, справжній братик нашим діткам) ми встигли з'їздити в Червоноград і познайомитись з Ігором, щодо якого були найбільші сумніви. Все ж таки хлопчику 9 років, майже сформована особистість, і з його бажанням чи не бажанням жити чи навіть контактувати з нами треба б було рахуватись в першу чергу. Ігор виявився чудовим пацаном, і наступного ранку Таня дзвонила в обласну службу і, здивуваши всіх швидкістю прийнятих рішень, сказала: “ Ми забираємо цих дітей!”
Ігоря ми все ж таки забрали в цей вечір, а наступного дня знов повернулись в інтернат, але вже для того, щоб оформити всі документи і повністю передати в сім'ю Волобуєва старшого.
11 грудня будинок дитини на Комаринця передав нам Олесю і Богдана, а за останні 11 днів ми встигли: підсунути знов дітей кумі, перевезти Лізу і Ігоря в нову школу на Сихові біля нового житла (велика квартира в п'ятиповерхівці), щоранку з Панча (р-н Чорновола) ми завозили дітей до школи на Сихів, а речі, що вміщались в машину на нову квартиру, яка тільки почала омебльовуватись. О 10 вечора ми повертались на стару квартиру з вимученими дітьми, лягали спати, а зранку все знову. І от все позаду, тепер ми − велика сім'я. А сестра і брати Волобуєви знову разом. Їх розділили, коли їхня мама втекла з дому, Богдану тоді було 4 місяці, Олесі 1,5 року, а Ігору 7 рочків, до речі перший клас він не відвідував, доглядав менших.
Знов нові діти, ми адаптуємось до них, вони звикають до нас, проте вже є попередній досвід і нам набагато легше. Вилазить підводне каміння: в Олесі перфорований отит, гній тече з вушка після кожної застуди, про що ми попереджені не були. Крім того перший місяць адаптації Олеся щоночі какає під себе в ліжко. Те саме вона робить і в садочку. Але з часом все нормалізується. Данька ж до сих пір це успішно робить, але на відміну від Олесі, в якої це була нервова реакція на різку зміну середовища, Даня, на жаль, відстає у розвитку. Зараз, червень 2008 року, у нього є суттєвий прогрес. Ігор став “ нюнькою ” і плаксою, напевно, компенсуючи своє втрачене дитинство.
А також ігуану Дусю (для дітей вона − “ дракончик ” ).
Але загалом за півроку ми міцно притерлися один до одного і навіть встигли завести домашніх улюбленців: золотистий ретрівер Лада (Ладушка-Оладушка) з не собачим характером і добротою, яка, ви можете уявити собі, що терпить від наших дітей, особливо менших.
Як прийомні батьки ми намагаємось бути в курсі усіх новин, що стосуються фостерінга. І, звичайно, про прийомну сім'ю створену одиноким батьком для 10-річного хлопця ми чули, але можливості познайомитися не було.
Через півроку життя в прийомній сім'ї Володя показав себе у всій своїй підлітковій красі. І тато вже не давав з ним раду. Все це погіршило стан здоров'я батька, і через рік, з болем на душі, він розуміє, що не зможе його виховувати. В цей момент, ми як раз і познайомились з Володею, і всі питання, які стають перед соціальними працівниками і відділом у справах дітей щодо майбутнього Вови, чомусь нам болять. Напевне тому, що в малого є відкрита і щира душа. Він офіційно продовжує жити у своїй прийомній сім'ї, але часто приходить до нас в гості. Ми знайомимось з ним ближче, а в цей час вирішується питання його долі, і все страшніше стає думка, що, якщо, до того моменту, коли ліквідується Володіна перша прийомна сім'я, не знайдуться інші батьки, які погодяться взяти в сім'ю не легкого підлітка, малий потрапить у притулок, адже в інтернат колишніх прийомних дітей назад віддавати неможна згідно закону. Ми приймаємо рішення: станемо йому батьками і дамо йому ще один шанс. Усвідомлюємо, що це буде нелегко, але що в нашому житті дається просто? ВОЛОДІ це потрібно!
Влітку 2008 року ми з усіма дітьми, з Ладою, кумою Лєною і похресником Тані Нікітою з'їздили в Скадовськ. Всі впевнені, що нам було дуже важко з дітьми на морі. Неправда! Нам було нелегко, але, тим не менш, ми відпочивали. ВАЖКО було добиратися. Ми їхали машиною з трьома меншими дітьми: Даня, Олеся і Владік, а також − Ладушка. Наша терпляча Лєна везла решту поїздом: Нікіта, рідний син, Вова і Ігор (вагон не спав!), Ліза і Ліка. Як нам потрібен мікроавтобус!
Вересень, ура, школа! Для Вови, новий, шостий клас, нові можливості показати себе як з позитивного, так і з негативного боку. Що він успішно і робить. Рівень знань − третій клас (читає по складах, про табличку множення тільки чув). Важко, але справляємось. Головне, що не тільки ми, але й вчителі, бачать у ньому хороший закладений стержень, який обмотаний негативним життєвим досвідом. От і розмотуємо потихеньку…
Життя продовжується, нас уже дев'ятеро людей і шестеро тварин. З двома меншими братами ми вас уже знайомили, лабрадор Лада і ігуана Дуся. Нам соромно, але ми забули про Стєшу, сухопутну черепаху, яка живе з нами вже 6 років.
Влітку, гуляючи з дітьми, забрели на ринок, звідтам вийшли з двома щуриками, були голі, порода дабл рекс, але з часом, чомусь, обросли.
Нарешті здійснюється Таніна мрія: ми купуємо кота, але якого! Донський Сфінкс, голонароджений, голий до такої межі, що відсутні навіть вуса. Звуть Ларрі. Виявився надзвичайною тваринкою, якась суміш кота, собаки і якогось місячного створіння.
Одного разу подзвонила Тані кума і каже, що по Інтеру у соціальній рекламі чудових немовлят показують. Таня здивувалась: немовлята, як правило, ідуть на всиновлення достатньо швидко. Але потім з'ясувалось, що малюки виявились закарпатськими циганчатами. Таких наші громадяни не всиновлюють. Їх хіба після 3 років, якщо пощастить, заберуть іноземці. Але ж маленькій дитині від народження потрібна увага і тепло. Невже наша сім'я не зможе їм цього дати? Таня зателефонувала у Закарпатський відділ у справах дітей до начальника п. Світлани, здивувавши її наміром взяти в ДБСТ дітей з іншої області (це не суперечить закону, але існує усна вказівка передавати дітей у прийомні сім'ї та ДБСТ по місцю проживання). Тим не менш Світлана з розумінням віднеслась до нашого бажання, і ми почали спільно діяти. Зрештою нам було всеодно кого брати, ми були готові взяти 1-2 дітей віком до 2 років і спробувати дати їм сім'ю "від народження". У ході розмов з'ясувалось, що є двійня Петро і Павло, народжені у червні 2008 р. (на момент початку цієї історії закінчувався 2008р). Тетяна загорілася близнюками, важкими, недоношеними (1кг і 1,4 кг ваги при народженні), з можливими вадами, без належних документів для влаштування в сім'ю. Ми навіть не бачили їхніх фотографій. Тим не менш нам вдалось переконати всіх чиновників, що ми нічого не порушуємо, хоча наслухались достатньо, на зразок " не буде закрпатських циган у львівському ДБСТ". Це обурило найбільше. Тут зачепились інтереси усиновленого Владислава, теж закарпатського цигана. Довелось звертатись до Києва за сприянням. Першу фотографію дітей ми побачили приблизно через 2 місяці, коли Львів передав в Ужгород згоду на прийняття дітей. Побачили ми малюків в 11 місяців, а забрали в 1 рік і 10 днів, на день народження Тані, на її 35-річчя. Малі важили 7 і 7,5 кг мали по 2 зуби і найстрашніше, - вони не перевертались! Тобто не те, що просто не ходили, не стояли, не сиділи, а лежали лише на спині, не вміючи перевернутись на живіт. Так поводить себе дитина в 4 місяці. Вони не вміли тримати іграшок в руках, їсти з ложки. Фактично ми все почали майже з нуля. До сих пір пам'ятаємо слова невропатолога в поліклініці: "Дітям 12,5 місяців? Ви хоч розумієте кого ви взяли?! Прийдете через місяць на черговий огляд. Скорше вього будемо виставляти питання про ДЦП" Але через місяць ми вже були на морі. Через 2 - сиділи, через 3 - бігали в ходунках, а в рік і чотири місяці - ми пішли! Твердо, впевнено, одразу ж, в один день, обидва. Зараз нам по 2 роки. Ми майже нормально розвиваємось на свій вік, все ж таки ми недоношені. З вересня 2010 р йдемо в ясла.
